Сторінки нашої історії. Без української мови немає українського народу

«Никакого особенного малороссийского

языка не было, нет и быть не может» 

(з листа П. Валуєва до Імператора)

30 липня (18 липня) 1863 року - до Київського цензурного комітету міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв надіслав таємний циркуляр проти української мови й українських видань, відомий як Валуєвський указ.

У Валуєвському циркулярі наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг українською мовою, однак дозволялась публікація художньої літератури.

Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, національних, пропольських та антицарських настроїв.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання імператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося практично повністю.

Валуєвський циркуляр вважається одним із яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу.

Текст Валуєвського циркуляра:

Циркуляр міністра внутрішніх справ П. А. Валуєва Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам від 18 липня 1863 р.

Давно вже тривають суперечки у нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. Останнім часом питання про малоросійську літературу отримало інший характер внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Колишні твори малоросійською мовою мали на увазі лише освічені класи південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. п. У числі подібних діячів знаходилося безліч осіб, про злочинні дії яких проводилося слідчу справу в особливій комісії.

У С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг південноруською говіркою. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд в С.-Петербурзький цензурний комітет. Чимале число таких же книг представляється і в Київський цензурний комітет. Цей останній особливо затрудняється пропуском згаданих видань, маючи на увазі такі обставини: навчання в усіх без вилучення училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоруської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі; що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, що складається для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Осіб того гуртка, який посилюється доводити протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих до Росії і згубних для Малоросії.

Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм зобов'язаний своїм походженням, судячи за рукописами, які надходили до цензури, і по тому, що більша частина малоросійських творів дійсно надходить від поляків. Нарешті, і київський генерал-губернатор знаходить небезпечним і шкідливим випуск у світ розглянутого нині духовному цензурою перекладу на малоросійську мову Нового Завіту.

Беручи до уваги, з одного боку, дане тривожне становище суспільства, що збурюється політичними подіями, а з іншого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих говірках не отримало ще остаточного дозволу в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до угоди з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, зробити по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити. Про розпорядження цього було покладено на високість царя імператора погляди і Його Величності вгодно було удостоїти його монаршого схвалення.

Циркуляр був схвалений імператором Олександром ІІ та розісланий Валуєвим для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам. Відтоді цензори часто забороняли видання будь-яких українських книг, так що вже через 8 років, за висловом історика Миколи Костомарова, українська література в кордонах Російської імперії фактично припинила своє існування.

Валуєв передбачав тимчасову дію циркуляру, але за­борона розтяглася на довгі роки, а, головне, логіка державоохоронної політики царизму не передбачала будь-яких поступок українст­ву. Циркуляр міг мати коротку історію лише в тому випадку, коли б остаточно знищив українофільство, але так не сталося.

Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту). Кожен з них кинув свій виклик Російській імперії, і Циркуляр 1863 року історики називають спробою самозахисту та ознакою її слабкості.

Історики вважають найнебезпечнішою на той час для імперії справу, зроблену Морачевським, адже переклад Євангелія живою українською мовою був прямою антитезою твердженню «не было, нет и быть не может», через те що Святе Письмо українською, у випадку його широкого поширення, перетворювало б «малообразованную» селянську масу в окремий народ.

Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним. Якщо в 1860–1863 pоках друком з'явилося 114 назв книжок україн­ською мовою, то у 1864–1869 роках це число зменшилося до 24 назв. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в грома­дах, частина членів яких була заарештована й заслана, як, наприк­лад, О. Кониський та П. Чубинський, в північні губернії Росії, а час­тина під впливом публічних обвинувачень українофілів у сепарати­змі та поліційних утисків відійшла від громадської роботи.

Валуєвський циркуляр, який не просто зберіг свою силу протягом довгого часу, але й фактично визначив підхід владних структур до українського питання до кінця століття й набув свого розвитку в Емському указі 1876 p., мав дуже негативні наслідки для російсько-українських взаємин. Він також сприяв відтоку українських активістів із Російської імперії в Галичину, що вплинуло на підсумок боротьби проросійської й антиросійської орієнтацій у середовищі галицьких русинів і невдовзі перетворило Галичину в український культурний П'ємонт.

Нарешті, влада на свій кшталт підтримала зусилля українських націоналістів у справі переведення мовного питання зі сфери прагматики в сферу символічних цінностей. Дослідники вважають, що орієнтація влади на «французьку» модель тотальної асиміляції українців не виправдала себе, тому, як вимушений заборонний захід, виник валуєвський циркуляр, який може слугувати своєрідним символом недостатньо продуманої, непослідовної й суперечливої політики.

В березні 1905 р. Російська академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, і рекомендувалось відмінити антиукраїнські акти 1863 і 1876 років. (Валуєвський циркуляр 1863 p. і Емський указ 1876 р.).

3 кінця 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання. У 1906 p. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських видань.

Шановні користувачі! У Центральній районній бібліотеці та бібліотеках ім. О. Герцена, ім. О. Блока, ім. В. Стефаника ЦБС «Свічадо» розгорнуто книжкові виставки та тематичні полички «Мова – душа народу». Скористайтесь нагодою дізнатися більше про історію нашої мови. Знайдіть найближчу до Вас бібліотеку http://www.svichado.com.ua/

Джерело: управління культури, туризму та охорони культурної спадщини.