Перші спроби хрещення Русі
Найдавніші свідчення про появу християнства на землях сучасної України стосуються пізньоантичних міст Північного Причорномор'я, які ще в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства на наших теренах. З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на Східну Європу апостол Андрій Первозванний. Український народ віками зберігав «Андрієву легенду», яку підтвердив своїм авторитетом Київський Собор 1621 р. У його постанові говориться: «Святий апостол Андрій – перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол».
Не можна не сказати і про іншу версію християнізації Русі – маловідому та рідко описувану – пов’язану з іменем Папи Римського св. Климента (88-97 рр.), який був засланий до Криму, де і загинув мученицькою смертю. Він, безумовно, будучи засланцем, почав проповідувати добру новину на півдні України, спочатку серед каторжників. Згодом учення про Христа стало проникати і до східних слов’ян.
Від античних часів і до кінця середніх віків Середземномор’я мало у Східній Європі свій плацдарм – Кримський півострів, Причорномор’я та Приазов’я. Християнство могло поширитися серед тамтешніх єврейських громад ще в апостольські часи. На початку середньовіччя візантійський Крим став місцем вигнання неугодних пап (як Мартин І в середині VII ст.) чи пристанищем для ченців, що втікали від переслідувань у VIII ст. під час періоду іконоборства у Східній Римській імперії. Так чи інакше, у VIII-IX століттях Крим був уже покритий мережею єпископатів, залежних від Царгороду. Дальша історія духовного життя пізньоантичних міст Північного Причорномор'я свідчить про розповсюдження християнства в Боспорському царстві та Херсонесі. Їх єпископи брали участь у перших Вселенський Соборах у ІV ст.
Наступним джерелом поширення християнства стали готи-аріани, які з ІІІ ст. утвердились в Причорномор’ї. Готський єпископ Феофіл брав участь у І Вселенському Соборі 325 р., а інший ієрарх Ульфіла переклав Біблію готською мовою. Разом із тим достатніх підстав говорити про християнізацію якихось груп слов’ян у першій пол. І тис. немає.
У 861 р. у Херсонесі зупинилися відомі слов’янські проповідники Костянтин (Кирило) і Мефодій. Там вони допомогли віднайти мощі Климента Папи і заклали на його честь церкву. Частину мощей вони відвезли в Рим. З цього українське християнство виводить свою кирило-мефодіївську традицію. Хозари, підкоривши східно-слов’янські племена, дозволили надсилати єпископів з Візантії в Дорос (Феодосію), якому підпорядкувалась Тмутараканська єпархія на Тамані. Звідси християнство почало доходити до Києва, де на поч. ІХ ст. з’явився перший християнський храм св. Іллі.
Західна Волинь і Прикарпаття перебували у сфері впливу християнської Моравії, хоч про безпосереднє підпорядкування говорити не варто. З Болгарії, Чехії, Моравії візантійське християнство проникало через Карпати на Подніпров’я.
У 860-х роках, відбулося т.зв. «перше» (Аскольдове) хрещення Русі. При цьому про факт хрещення Аскольда нічого не оповідається в давньоруських літописах (можливо, тому, що роль першохрестителя Русі в них належить винятково св. Володимиру), але сучасник Аскольда константинопольский патріарх Фотій в «Окружному посланні східним митрополитам» пише, що руси «змінили безбожну (тобто язичницьку. – уклад.) віру... на чисте християнське вчення... і у них з’явилася така спрага віри та ревність, що вони прийняли пастиря... і виконують християнські обряди».
Однак успіхи хрещення 866 р. були незначними, більше того, Аскольда, який вважається першим князем-християнином на наших землях, було насильно скинуто з київського престолу і вбито. Ще не було об'єктивних передумов для загальної християнізації. Найімовірніше християнські вірування в ІХ-Хст. були поширенні лише серед правлячої еліти. Від другої чверті X ст., маємо переконливі свідчення, що християнство почало пускати в Києві коріння. Тут, наприкінці ІХ ст., на могилі вбитого Олегом Аскольда була споруджена християнська церква св. Миколая (припускають, що під цим іменем Аскольд був охрещений). Дехто з русів, що ратифікували русько-візантійські договори середини X ст., вже були християнами.
На 957 рік була вже християнкою київська княгиня-регентка Ольга. Мабуть, вона прийняла хрещення в Царгороді. Ще до офіційного хрещення Русі поклали життя перші мученики за нову віру – це були двоє варягів Федір й Іван, убиті юрбою язичників у 983 р.
Хоч би якими високими за рангом були перші новонавернені кияни, можна говорити про навернення окремих осіб, а не цілої країни. Разом із тим відбувається зосередження уваги княжої еліти на консолідації руських земель, і почалося це з Володимира Святославовича. Мабуть, як жоден князь до нього, Володимир відчув потребу в силі, що змогла б дати його державі внутрішню єдність і респектабельність в очах зовнішнього світу. В умовах X ст. це означало потребу чіткої, виробленої релігії. Завдяки війнам, дипломатії й торгівлі русичі кінця X ст. були добре ознайомлені не тільки зі східним християнством, а й з його дещо суворішим варіантом, що панував у наново скроєній Західній імперії, а також з ісламом, прийнятим 922 р. волзькими булгарами, та іудаїзмом, поширеним серед еліти недавно підкорених Руссю хозарів. Що ж до релігійної ситуації в інших слов’янських країнах, Володимир міг довідатися про неї від власних дружин-християнок – двох чешок і однієї болгарки.
«Вибір віри», зроблений 988 р. князем Володимиром Святославовичем, не є випадковим. До візантійської орбіти державу підштовхувало і традиційне географічне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані «Шляхом з варяг у греки», і загальнополітичні розрахунки. Окрім усього, Константинополь тих часів був одним із найрозкішніших міст світу, і під враженням його сліпучого блиску виросло кілька поколінь руських князів, які бачили в світлоносній імперії ромеїв землю обітовану.
Під впливом сусідів-християн – поляків, чехів, болгарів, угрів, візантійців – Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні.
Отже, офіційне запровадження християнства Русі 988 р. Володимир, який був охрещений як Василій (ім’я швагра і хрещеного батька – імператора ромеїв), здійснив не під опікою Константинополя, а самостійно. Він не прийняв християнство безпосередньо з Візантії, а охрестився і провів перші хрещення за допомогою корсунського духовенства на чолі з попом Анастасом. Хрещення стало апогеєм кількасотрічного процесу християнізації києворуських земель; християнство стало державною релігією Київської Русі. Надалі Володимир намагався не підпорядковуватись ні Константинопольському патріархові, ані римській курії, продовжуючи натомість розпочатий в Моравії Костянтином (Кирилом) і Мефодієм процес розбудови слов’янського варіанта християнства. На підвалинах кирило-мефодіївської, константинопольської та римської традицій теоретики і практики київського християнства творили власний варіант, який набуває неповторних особливостей.
У християнському віровченні втілився багатий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. Київський правитель усвідомлював свою вирішальну роль у справі реорганізації системи релігійних вірувань. При всій його недостатній обізнаності в християнських догматах та обрядовості, князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість Церкви інтересам світської влади у Візантії. Важливо зазначити, що в свідомості «варварських» вождів тієї доби візантійська модель християнства пов'язувалася насамперед з уявленнями про вищу світську владу. Ця обставина зіграла чи не вирішальну роль у запровадженні на Русі християнства за візантійським зразком. Його модель якнайкраще відповідала системі політичного устрою Київської Русі.