Виповнилася 25-та річниця з дня перепоховання видатних українських політиків та літераторів Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина

19 листопада 2014 року минуло 25 років від перепоховання на Байковому кладовищі в Києві Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, які загинули в неволі в 1984 – 1985 роках на далекому Уралі.

Згідно з радянськими законами, останки померлого в'язня не віддавали родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув'язнення. Отже, навіть після смерті  українські дисиденти залишалися під арештом: Олекса Тихий – на кладовищі «Северное» в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус – у селі Борисово, що поблизу села Кучино, під стовпчиками з номерами 7 і 9.

Перепоховання стало визначною подією на шляху до здобуття незалежності.
Літак із трунами прилетів 18 листопада о 20.30 в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами чекали близько 300 людей. Коли з воріт виїхала машина з опущеними бортами, Валентина Стус-Попелюх кинулася до неї і впала на труну чоловіка. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці. Там зранку 19-го покійних відспівали.

За спогадами учасників подій, приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва. Труни спочатку повезли на Софійську площу, потім до пам’ятника Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища.  Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоб не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори. Рух у місті припинився. Люди стояли зі свічками по Володимирській.

Завдяки тому, що в історії країни були такі діячі як Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Україна здобула свою незалежність. Вони були виразниками і рушіями суспільної думки, вони підготували своїх побратимів до рішучих дій у боротьбі за здобуття незалежності

Поет, публіцист Василь Стус народився 8 січня 1938 року на Вінничині, дитинство та молоді роки провів у Донецьку.

В 1964 р. став аспірантом Інституту літератури АН УРСР, звідки його звільнили в вересні 1965 р. Його поезії і статті були друковані майже в усіх республіканських періодичних виданнях.

За виступ на захист заарештованих українських інтеліґентів переслідувався владою. У червні 1966 року був звільнений з посади старшого наукового співробітника Державного історичного архіву в Києві. Перед першим арештом працював старшим інженером.

Був заарештований у січні 1972 р. і засуджений у Києві у вересні того ж року до 5 років табору суворого режиму і 3 років заслання. Ув'язнення відбував у концтаборі в Мордовській АРСР, а заслання - в Магаданській обл.

Після повного відбуття строку покарання повернувся на Україну і жив у Києві. В жовтні 1979 р. став членом Української Гельсінкськоі Групи. За участь в Групі був заарештований у травні 1980 р. і засуджений того ж року до 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Покарання відбував у концтаборі ч. 36-1 в Пермській області, де важко хворів. Помер у тому ж концтаборі 4 вересня 1985 року.

 Олекса Тихий був послідовним і безкомпромісним борцем з русифікацією України, членом-засновником Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод (УГГ). Народився 27 сiчня 1927року на хуторi Іжевка на Донеччині. Закiнчив Московський державний унiверситет. Працював викладачем у школах Донецької областi.

У лютому 1957 р. заарештований i в квiтнi того ж року засуджений за «антирадянську дiяльнiсть» на 7 рокiв позбавлення волi i 5 рокiв позбавлення громадянських прав (дивіться - процес 1957 р.). Приводом для засудження послужили лист до Верховної Ради УРСР та стаття в газету, в яких Тихий засуджував введення радянських вiйськ в Угорщину та критикував радянську виборчу систему.

Вийшовши на волю в 1964 року, О.І.Тихий працював на некваліфікованій роботі, так як викладацька робота була йому заборонена.

У вереснi 1976року разом з десятьма членами-засновниками Олекса пiдписав Меморандум Української Гельсiнкської Групи, яка виступила на захист прав людини в Українi.

У сiчнi 1977року був знову заарештований i 1 липня того ж року рiшенням суду, аокараний за ст.62 КК УРСР («антирадянська агiтацiя та пропаганда») на максимальний строк — 10 рокiв позбавлення волi та 5 рокiв заслання з вiдбуванням покарання в колонiї особливого режиму.
На захист Тихого виступили визначнi правозахисники Петро Григоренко, Андрiй Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабiнек та iншi.

Ув'язнення вiдбував в концтаборах Мордовiї та Пермської областi. Приймав активну участь в правозахисних дiях ув'язнених. Помер у в'язничнiй лiкарнi 6 травня 1984р

Юрій Литвин народився 26 листопада 1934 року у селі Ксаверівці Васильківського району Київської області в сім'ї сільських вчителів. Батько воював на фронті, згодом партизанив у загоні Ковпака. Після смерті батька Юрій разом із матір’ю перебралася в село Барахти Васильківського району Київської області.

В 1953-1955 роках відбував перше ув'язнення на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції.

Невдовзі після звільнення 14 квітня 1956 року був заарештований вдруге, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка ("Озерлаг", Іркутська область) і мордовських таборах для політв'язнів.

В ув'язненні писав вірші та закінчив збірку «Трагическая галерея» (розповідь про злочини тоталітарної системи проти українського народу). Незабаром всі поезії були вилучені під час обшуку.

Після звільнення в червні 1965 року був змушений через переслідування переїхати до Красноярська. 14 листопада 1974 року його знову заарештували і засудили за статею 187-1 («Наклепницькі вигадки, що ганьблять радянську державу і суспільний лад»).

В листопаді 1977 року Литвин, тільки звільнившись з ув'язнення, став членом Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод і продовжив боротьбу проти тоталітарного режиму.

5 липня 1979 року важко хворого Литвина заарештовують знову, звинувачують у веденні «антирадянської агітації і пропаганди» та засуджують до 10-річного ув'язнення і 5 років заслання. З травня 1982 року відбував покарання у таборах суворого режиму в Пермській області, де перебувала більшість учасників українського правозахисного руху.

5 вересня 1984 року він помер у лікарні в міста Чусового пермської області.

Джерело: відділ з питань внутрішньої політики, зв’язків з громадськістю та засобами масової інформації